Олексій Юков — це історія людини, яка майже все свідоме життя присвятила поверненню загиблих воїнів додому. Він шукав останки солдатів Другої світової, а з 2014 року — тіла українських захисників і цивільних на Донбасі. 5 серпня 2026 року його власний шлях обірвався на лінії зіткнення. Ця стаття зібрана з перевірених фактів про його шлях, роботу, родину і останній день.
Дитинство Олексія Юкова і перше знайомство зі смертю на полі бою
Олексій Олександрович Юков народився 9 вересня 1985 року в Слов’янську Донецької області. Батько — Олександр Сергійович, мати — Тамара Миколаївна. Звичайне дитинство на Донбасі змінилося, коли хлопцеві було близько тринадцяти років. Разом із старшим братом він потрапив у ліс біля Святогірська напередодні 9 травня. Там лежали розкидані кісткові рештки радянських і німецьких солдатів Другої світової війни. Люди збирали зброю і металобрухт, а людські останки залишалися просто неба.
Ця картина глибоко вразила підлітка. Він зрозумів, що навіть через десятиліття хтось має повернути імена тим, хто загинув. Невдовзі Олексій приєднався до місцевої пошукової групи «Гола долина». Його навчали досвідчені пошуковці, зокрема Костянтин Страхов і працівник краєзнавчого музею Анатолій Шамрай. З того часу пошук став справою всього життя.
Цікавий факт: ще в підлітковому віці він разом із друзями збирав кістки біля будівництва нової лікарні в Слов’янську і ховав їх у виритій ямі. Уже тоді з’явилося відчуття, що мертві не мають лежати безіменними.
Створення «Плацдарму» і початок роботи Олексія Юкова на сучасній війні
У 2013 році Олексій зареєстрував пошуковий загін Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм». Спочатку група займалася розкопками часів Першої та Другої світових воєн. За роки до 2014-го вони знайшли тисячі останків радянських і німецьких солдатів, а також жертв політичних репресій.
Коли у 2014 році бойові дії дійшли до Донбасу, «Плацдарм» став однією з перших груп, що почала шукати тіла українських військових. 2 травня 2014 року, після збиття двох гелікоптерів біля Карпівки під Слов’янськом, загін виїхав забирати загиблих. Тоді Олексій і його товариші працювали під обстрілами, самостійно ремонтували техніку і добували спорядження.
У той період він співпрацював із гуманітарною місією «Чорний тюльпан». Пізніше, з лютого 2022 року, «Плацдарм» діяв самостійно. Команда повертала тіла як українських захисників, так і російських військових — останніх для подальшого обміну. За час повномасштабного вторгнення група евакуювала понад півтори тисячі тіл, а загалом за роки війни на Донбасі — значно більше.
Олексій Юков часто повторював:
«Ми не мисливці за тілами. Ми збирачі душ».
Він вважав, що душа залишається прив’язаною до тіла, поки його не поховають гідно. Тому робота тривала навіть у найнебезпечніших місцях — під Іловайськом, Дебальцевим, на Бахмутському напрямку, у Лиманській громаді.
Полонення, поранення і щоденний ризик Олексія Юкова
У 2014 році під час окупації Слов’янська бойовики так званої «ДНР» заарештували Олексія. Його звинуватили у «зраді» за те, що передавав тіла українських військових Збройним силам. Винесли смертний вирок, який мав бути виконаний негайно. Врятувала випадковість: Ігор Гіркін (Стрєлков) дізнався, що пошуковці забирають і тіла російських солдатів для обміну, і скасував наказ.
Пізніше були інші небезпеки. У вересні 2022 року на щойно звільненій Харківщині Олексій підірвався на міні під час пошуку. Отримав важке поранення, але повернувся до роботи. Він неодноразово говорив, що кожного разу, виїжджаючи на завдання, розуміє: цей виїзд може стати останнім.
Команда працювала під обстрілами, на замінованій місцевості, іноді заїжджала на тимчасово окуповані території. Вони збирали не лише тіла, а й особисті речі, документи, ДНК-матеріали. Це допомагало ідентифікувати загиблих і дати відповідь родинам, які роками жили в невідомості.
Особисте життя Олексія Юкова: дружина — Євгенія Калугіна
Про особисте життя Олексій говорив мало. Відомо, що його дружина — Євгенія Калугіна. Саме вона 5 серпня 2026 року повідомила про загибель чоловіка коротким дописом у соціальній мережі: «Мій чоловік загинув». У деяких інтерв’ю згадувалося, що Євгенія працювала директоркою місцевого краєзнавчого музею.
У цивільному житті Олексій був тренером бойових мистецтв. Він очолював федерації з таїландського боксу та хортингу, мав клуб «Боєць» у Слов’янську та працював у спорткомплексі «Енергетик» у Миколаївці. Його вихованці ставали чемпіонами України. Двоє з учнів пізніше приєдналися до пошукової групи.
Він любив говорити, що хоче, аби його дитина знала: батько не воював із мертвими і завжди намагався повернути гідність загиблим. Пошукова робота займала майже весь час. Олексій казав, що працює з ранку до вечора і просить телефонувати після дев’ятнадцятої.
Родина підтримувала його місію, хоча розуміла ризики. Батьки жили в Слов’янську. Олексій залишався вірним своєму місту навіть тоді, коли багато хто виїхав.
Нагорода і визнання Олексія Юкова
У грудні 2024 року Олексій Юков отримав відзнаку Президента України «Золоте серце». Її присудили за вагомий особистий внесок у волонтерську допомогу, розвиток волонтерського руху і забезпечення оборони країни. Це була офіційна оцінка роботи людини, яка роками працювала без гучних заяв, просто виконуючи свій обов’язок.
Його ім’я добре знали родини зниклих безвісти, слідчі, експерти з ідентифікації та військові. Багато хто звертався безпосередньо до нього з проханням знайти сина, чоловіка чи брата. Олексій завжди намагався відповідати і тримати зв’язок навіть після того, як тіло було передано родині.
Як загинув керівник пошукового загону
5 серпня 2026 року Олексій Юков загинув під час виконання чергового завдання. За словами військовослужбовця Сергія Гнєзділова, він отримав смертельне поранення під час ексгумації тіл на лінії зіткнення. Деякі джерела повідомляли, що машина, на якій пошуковці поверталися із завдання в Лиманській громаді, підірвалася на міні. Точні деталі на момент написання статті ще уточнювалися, але всі підтверджують: смерть настала під час роботи з повернення полеглих.
Йому було сорок років. Дружина Євгенія першою повідомила про втрату. Колеги і друзі писали про велику особисту втрату. Сергій Гнєзділов зазначив:
«Його ім’я — це про український Донбас і повагу до кожного загиблого, якого він повернув рідним».
Олексій завжди казав:
«Поки я живий, поки в мене б’ється серце, я буду шукати. Я вас знайду, якщо ви загинете. Повертайтеся додому живими. А якщо так сталося — ми заберемо ваші душі і повернемо додому».
Він виконав свою обіцянку тисячі разів. Свій останній виїзд він теж зробив заради цієї місії.
Спадщина і те, що залишилося після нього
Пошуковий загін «Плацдарм» продовжує роботу. Команда, яку Олексій зібрав і навчив, знає, як діяти в найскладніших умовах. Вони працюють у тісній співпраці з Генеральним штабом Збройних сил у межах гуманітарної місії «На щиті», з уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти, зі слідчими і родинами.
Олексій Юков довів, що навіть у найжорстокішій війні можна залишатися людиною. Він повертав не просто тіла — він повертав імена, можливість поховати і попрощатися. Для багатьох сімей його робота стала останньою надією і останньою правдою.
Цікавий факт: у 2025 році Олексій і його група стали героями епізоду документального серіалу іспанського автора. Світ побачив, як українські пошуковці працюють під обстрілами, щоб дати гідність мертвим.
Його історія — це історія людини, яка з тринадцяти років обрала шлях поруч зі смертю, щоб живі могли жити далі з відчуттям, що їхніх близьких не забули. Олексій Юков загинув так, як і жив — на місці, де лежали ті, кого треба було повернути додому.
Пам’ять про нього залишається в тисячах родин, які змогли поховати своїх синів і чоловіків. І в тих, хто продовжує його справу на лінії зіткнення.
Читайте також: Ігор Гладкий: біографія, особисте життя та трагічна смерть на фронті